Куди не глянь, скрізь нас оточують різні звуки. Вони можуть бути гучними і тихими, голосними  і ледь чутними, але в будь- якому разі такими, що привертають увагу до себе.

    Колись, мабуть, дуже давно в хаотичному світі звуків відбулися зміни: вони, звуки, об’єдналися. Побраталися за схожістю, інтересами, можливостями. Це ми тепер відчуваємо і бачимо на кожному кроці: шелестить під ногами осіннє листя,  наспівує маленький дощик чи люто б’є у всі дзвони непроглядна злива,  перелітаючи з квітки на квітку, снує бджола, плюскочуть хвилі…  Навколо невпинно народжуються звуки. Зі звуків народилося і слово… 
    Воно завжди поруч: у смутку чи в радості, у горі чи в щасті, у вибухах шаленої люті  чи в буянні  найніжніших почуттів.

Слова є різними, як і сама людина. Бувають злими, їдкими, дошкульними; бувають добрими, гарними, ніжними…

    За вікном кружляють сніжинки, витанцьовуючи тільки їм відомий танок. Промовимо: « С-н-і-ж-и-н-к-а-а-а!» І уява малює білий, кришталево- білий колір, незбагненно-химерні форми, на дотик- холодна. Думка лине далі : сніжинка, зима, холодно… То ж  справно, швидше,  хутчіш хай прийде тепло і стане світло й сонячно, хай сірі і білі силуети наповняться силою, завирують соки життя, заквітує, забуяє, зашаленіє  неповторна кольорова веселка. І стане тепліше, і лагідніше… А ще додам «сонечко», «ластів’ятко», «котику»! І той, до кого звернені ці слова, розквітне, відчує, що потрібний, що крила виросли і до неба можна злетіти; а скажу «невдахо», «ледарю», «неуку»- і крила впадуть, зіщулиться душа -  і все, янгола немає…

   Слово- воно, як оберіг. Тож говорімо тільки добрі, ніжні, лагідні слова, злого у світі і так доволі… Відчуймо смак рідного слова, сонячний і  неповторний, і душа зігріється, сповниться новим змістом.                                              Панфілова М.О., учитель української мови та літератури